Кожна нація має свої символи і безцінні раритети, які свідчать про її духовну культуру і цивілізаційний розвиток. Найдорожчою національною святинею нашої держави, яка символізує історичні корені української духовності, вірність нашого народу славним традиціям своїх предків, є Пересопницьке Євангеліє – перлина української писемної культури, на якому разом із Конституцією України із здобуттям незалежності України стало традицією під час інавгурації новообраного президента присягати на вірність народові.

            Ця книга не просто, хай навіть дуже ошатно і багато оформлена, частина релігійного вжитку свого часу, а видатна рукописна пам’ятка староукраїнської мови та мистецтва, один із перших українських перекладів канонічного тексту Євангеліє. Багато орнаментоване різнокольоровими із золотом високохудожніми мініатюрами, заставками із українськими мотивами чотириєвангеліє, написане в середині XVI ст. у селі Дворці при церкві Святої Трійці князів Заславських (сучасна Хмельницька область) і в монастирі Богородиці, розміщеному у селі Пересопниця нинішньої Рівенської області. Пам’ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях у взаємодії книжної і народно-розмовної лексики, у якій чітко проступають риси живої української мови. Знайдена у 1837 р. відомим письменником, істориком і славістом, професором Московсього університету Осипом Бодянським, який згодом написав, що це «скарб надзвичайний, де мова південоруська чиста, як зорі небесні». Тарас Шевченко, перебуваючи у складі Київської Археологічної комісії, також звернув увагу на цю книгу, як на «вишуканіше і розкішну від інших».

            Що ж являє собою це Євангеліє і чому йому надають такого значення? Фоліант вагою 9 кг складається з 482 пергаментних аркушів, оправлений в дошки, оббиті малиновим оксамитом, написаний прекрасним великим уставом із елементами скоропису дуже добрими чорними і червоними чорнилами, ілюстрований мініатюрами. Рукописна книга декорована заствками, ініціалами, кінцівками, виконаними талановитими українськими майстрами, які зробили спробу  органічно поєднати народне мистецтво з притаманною йому природною рослинною орнаментикою із основоположними принципами мистецтва італійського Відродження (Ренесансу).

            Роботу над рукописом розпочато 15 серпня 1556 р., а закінчено 15 серпня 1561 р. Переклад здійснили син протопопа Михайло Василевич із Сянока і архімандрит Пересопницького монастиря Григорій. Невідомим залишилося лише ім’я ілюстратора, який виконав 4 чудові мініатюрі євангелістів та декорував перші сторінки євангеліїв. Фундували створення рукопису відомі волинські меценати – княгиня Анастасія Гольшанська (Заславська) і князі Черторизькі.

            Доля Пересопницького Євангелія і досі є подекуди загадковою.

У 1701 р. гетьман Іван мазепа передав Пересопницьке Євангеліє Переяславському кафедральному собору, потому воно містилось у бібліотеці Переяславської семінарії, а після переведення її до Полтави до війни зберігалося у Полтавському історико-краєзнавчому музеї. У 1948 р. з фондів музею-заповідника «Києво-Печерська лавра» пам’ятку у відділі рукописів Бібліотеки Академії наук УРСР передав професор С.І.Маслов. Нині це Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського, де вона зберігається і донині. У 2001 р. рукопис Євангеліє було опубліковано транслітерованим фотоспособом у повному обсязі.

Пересопницьке Євангеліє вивчали і досліджували багато видатних учених, дослідників мови, літератури, мистецтва, археологів, палеонтологів, які вивчають мистецтво середньовіччя. Він став одним із основних джерел створення академічного «Історичного словника української мови», виданого на початку 30-х рр. минулого століття.

Пам’ятка становить інтерес не лише суто лінгвістичний, а й відображає внесок українських подвижників у справу збереження і розвиток нашої культурної і релігійної самобутності. Створений у період релігійної полеміки православ’я і католицизму, переклад церковнослов’янського тексту Євангелія українською мовою був покликаний відстоювати власну релігію і мову, національну ідентичність, мав стати взірцем для подальших перекладів конфесійних текстів народною мовою.

У XVI – XVII ст. провідною тенденцією розвитку української літературної мови був процес утвердження її народно-розмовній основі. До того у конфесійних текстах переважала словенороська – церковнослов’янська, тобто старослов’янська мова, що впродовж віків зазнавала різнорідного впливу. Відмінності між ними ставали дедалі відчутнішими, а мова культових творів усе менше зрозумілою широким верствам населення. У зв’язку з цим постало питання їхніх перекладів зрозумілою широким верствам населення. У зв’язку з цим постало питання їхніх перекладів зрозумілою широким верствам населення. У зв’язку з цим постало питання їхніх перекладів зрозумілою для народу мовою. Такі спроби існували не лише в Україні (до цього вже були переклади Євангелія, Нового звіту, Псалтиря, Апостола, біблійного кодексу та ін.), а й в інших слов’янських народів. Зокрема під впливом Гуситського руху чехи вже у кінці XV ст. мали повну друковану Біблію рідною мовою. Відомий білоруський учений-просвітитель Францис Скорина видрукував у Празі 22 старозавітні книги руською мовою під назвою «Біблія руська». Це підштовхнуло й інші народи.

Ідею перекладу конфесійних текстів підтримував і реформаторський рух, який через Польщу дійшов і до нас. Це була найвизначніша ідея Середньовіччя, а власне переклади стали найсильнішою ідеологічною зброєю проти католицизму. Адже відомо, що більшість українських земель того часу перебувала під владою Речі Посполитої. Соціальне поневолення супроводжувалося пригніченням національним та культурно-релігійним. Тому православ’я стало релігією пригноблення мас. І тим сміливішим видається діяльність пересопницьких книжників.

За складом текстів цей рукопис являє собою тетраєвангеліє (чотири євангелія), у якому подано текст чотирьох євангелістів, розміщений послідовно один за одним: Матвія, Марка, Луки, Іоанна. Відрізняється тим, що в умовах усталеної православною традицією анонімності при переписуванні релігійних книг, стало одним із небагатьох атрибутивних рукописних текстів. Тобто містить наявність відомостей про місце написання, його творців, точні дати початку і закінчення, імена жертводавців і покровителів.

На момент знайдення пам’ятка була у дуже запущеному стані. Очевидно, цим Євангелієм активно користувалися при богослужінні. Коли ж українська церква остаточно підпала під відання російського Синоду, воно стало непотрібним, бо єпархії стали призначити єпископами росіян.

У 60-х рр. ХІХ ст. з переведенням Переяславської семінарії до Полтави Пересопницьким Євангелієм зацікавилось багато вчених і любителів старовини, зокрема Михайло Драгоманов, Павло Житецький, який і зацікавив ним організаторів ІІІ Археологічного з’їзду (1874 р.). Такі обставини змусили полтавське духовенство зрозуміти, яким скарбом володіють. Унікальну книгу вони показали тодішньому міністрові народної освіти й обер-прокурору Синоду графу Д.Толстому, який був у Полтаві проїздом. Толстой, як відомо, був одним із провідників шовіністичної політики царського самодержавства щодо посилення національного гноблення інших народів і народностей (саме готувався сумнозвісний Емський указ 1876 р.). Він сприйняв український рукопис XVI ст. як докір своїй політиці і розпорядився, аби нею менше цікавився науковий світ, щоб полтавський архієрей подарував пам’ятку йому начебто для передання цареві на «височайше воззрение», хоча вона була власністю бібліотеки духовної семінарії. Подальша доля її невідома, з деяких джерел відомо, що була подарована великому князю Петру Георгійовичу, принцу Ольденбурзькому, а після смерті знову повернувся до Полтави.

Значення цієї унікальної пам’ятки не тільки української мови, а й усієї рукописно-книжної культури нашої держави надзвичайне. Творці Пересопницького Євангелія залишили нащадкам скарб, який не втратив своєї цінності до сьогодні.